Щоб змінити світ, треба змінити себе. Істина давня. Щоб здвинути гору, треба підняти камінь. Його вага чотириста грам. Підняти його найважче. Цей камінь – серце. До того пристрасне, любляче…
Десь з нічних клубів долинає музика. Мерседес поїхали на «Мерседесах», а Беті – на "Бентлі". Вони теж не безгрішні. І не можуть контролювати Себе. Хоч і засуджують інколи інших. Вони закохані в одне одного, хоч і мають вантаж, який тягнуть понад сили своїх двох сердець. Його та її.
***
Він романтик по життю. Письменник. Завжди оптиміст, хоч часто впадає у відчай. І є чого! Турбує серце. Хоч про це мало хто знає. А ще почуття до неї.
Чомусь, як це бувало у його житті про це він дізнався від сторонніх. Частенько поглядав на неї. От, люди й зробили висновок, що закохався він в неї. Та й вона неодноразово відчувала його погляд на собі. Інколи дозволяв собі обійняти, взяти за руку… «витерти крейду на куртці»…
Вона часто приходила до нього в сни. У них вони були разом. Кохалися до нестями. Тримаючи одне одного за руки, кудись бігли, йшли. Ось так якось хотілося бути разом не тільки в снах, а й наяву.
Він часто думав неодноразово про неї, останнє, що він хотів, бажав, видіти очі. Насмішливі такі. А ще писав вірші для неї. «Альбомної» лірики не любив, бо вважав, що усі сонети, балади, оди давним-давно сказані й написані Шекспіром, Франком, Сосюрою. Не часто, зовсім нечасто впадав до «альбомного» творива, бо обирав для свого вираження прозу. Вважав, що і проза, якщо вона написана гарно, може бути поетичною. Бо від серця і душі вона твориться. Та все ж поезія час від часу проявлялася у його житті. Років дванадцять тому, таке поетичне «відступлення» мало не призвело до загибелі. Тепер як і тоді він ступив на край прірви.
Мені наснились твої очі у новорічну ніч.
Два янголи спустились на твої плечі.
І я помер! Помер від погляду твого.
Від тих очей, що сяють навіть серед ночі.
Ця смерть моя — вона для тебе, мила.
Та ти не бійсь. Воскресну я.
І янголи проспівають нині
коханню нашому: "Осанна!..
Сніжинка впала на твої вії.
Вона посланниця від мене
Летіла вона довго – півжиття мого,
Через роки-секунди і часи століть.
Смієшся ти і слово в тебе гостре,
Та хочу чути-слухати його!
— Що ти є? Ти ніхто! Помреш, забуртують. І все! А що твоя любов? То є пристрасть сьогоднішнього дня. І не більше. Твоє серце ось-ось має завершити цикл життя. І ти перетворишся в порох. Вона навіть не згадає про тебе ні на рік, ні на п'ять, ні на десять. Ти для неї ніхто. Чужий!.. – роздумував він. – А все ж хочеться тобі торкатися у сні й наяву.
— Блуд, — каже вона. І що з того? Горіти в пеклі за це? Попридумували Вергілій і Тома Аквінський. А Котляревський в бурлескній формі переказав. Того нічого нема. То є казка для простаків. Щоби не грішили, не падали в гречку. Найбільше пекло на Землі. Коли ти не можеш любити вільно... П'яний брєд. Любити – це не означає злягатися, зраджувати. Да... Ситуація…
Недозволена Любов то є мука для обох. І чому вона приходить неочікувано до тих у кого, здавалося, повинно бути чікі-пікі, родина, діти. Чому випробовуються вони цим почуттям? Серце – одна відповідь. А йому не накажеш. «Блін, я недостойний цього почуття,» — казав він. До нього як до Франка Любов являлася тричі. І теж нещасливо. І чому Бог таких людей карає, чи то пак випробовує?
***
У неї життя не так склалося, як гадалося мріялося в юності. Нужда така, хоч в річку на дно. Той, кого, здавалося, любила поїхав у Тмутаракань подалі, а той, хто любить... Не сміє руйнувати щастя іншої. А ще мама, яка зіскочила з орбіти, п'є непробудно. І тільки син зупиняє її від дна річкового, морського, океанічного. А так би кинулася туди, щоби не повертатися.
— Господи, коли скінчиться ця мука? – питала вона неодноразово себе. З одного боку їй дуже подобаються його залицяння. З іншого вважає це неправильним навіть думка про кохання з ним. Вікова різниця майже вісімнадцять років. Та і… у нього своє життя й родина.
Усе завершилося в один момент, коли Він потрапив до лікарні з інсультом, де і помер. Прийшло визволення її серцю, люблячому. Вона й далі продовжувала любити його, уже без спокус і страждань, але об'єкт її кохання знаходився десь, в іншому вимірі. Вона щиро молилася за упокій його душі і плакала… Плакала від останнього його пророчого вірша, закарбованого уже навічно в її серці.
Їй не хотілося страждати
Тому йому сказала: «Ні!»
А серце пульсувало й билося коханням.
Як у Джульєтти до Ромео.
Ще вчора глянути не сміла
Йому у вічі пристрасно – а зараз...
Серце клекотіло і хотіло притиснути його.
Та пізно. Пізно, пізно...
Пісок клепсидри висипався. Час його минув.
І у домовині.
Закриють віко погребальники йому.
Землі накидають дві тони.
І попрощається із ним навік вона…
Віктор Татарин
